| Блакитно-зелений годинник. |
|
|
| Автор Алина Ходько | |
| 15.05.2007 г. | |
 Дівчина сиділа на берегу моря, самотня, вільна, наче мавка. Замріяно дивилася на морську піну, на хвилі, на ту далечінь, що так сильно манила її до себе, на голубе небо, на обрій, на всю ту красу, що була занадто далеко від неї, і від цього текли сльозі, солоні, наче вода з моря. Сльози вільно текли по щоках, на мить затримувалися коло підборіддя і гірко падали на пісок, а дівчина сиділа собі, не помічаючи цього.
Навколо проходили люди, зупиняли свій погляд на ній і байдуже йшли далі. Божевільна. Ще одна, таких вже тут було багато. Вони не розуміли. Вони не хотіли розуміти. І лише море завжди приймало занедбаних, пригноблених до себе у морські розлоги. Їх ніхто не зупиняв, молодих дівчат, що добровільно ховали себе у морській безодні, про них лише казали “божевільні” і сумно зітхали для пристойності, от і все, а потім ховали в сірій землі, хоча більшість з них навіть не знаходили, а їм насправді вистачило б кількох добрих слів і вони б були живі, але люди надто зайняті, аби врятувати чиєсь життя. Вони спокійно проходять повз них, потенційних самогубців, хоча, знають добре знають, що пройде час, можливо кілька діб, і цю, саме цю, людину, знайдуть мертвою, а що їм коштувало зупинитися біля неї, спитати в чому річ, поспівчувати і відвести додому, все. Невже, це так багато, чи це тепер людське життя, таке дешеве, що вже не варте кількох добрих слів?Вирішувати вам, тим хто проходить повз. Просто замисліться на мить, ви можете врятувати чиєсь життя, в ваших долонях чиясь доля, а ви закриваєте на неї очі, махаєте рукою, і не озираючись йдете собі далі, туди де на вас хтось чекає, але на мою думку цій людині, ви зараз потрібні більше, ніж комусь іншому на цьому світі, адже немає нічого важливішого за життя, а особливо за життя, яке ви можете врятувати. У сувенірній лавці з-за рогом стояв великий пісочний годинник. Він був з блакитно-зеленого скла, прикрашений рожевими мушлями, з сонячно-золотим піском, що безупинно сипався, відраховуючи ще одну мить у безодню минулого, а з нею ще одне життя дурного самогубця. Дівчина сиділа на берегу, сльози досі текли з її очей, вона вже майже була готова піти туди, до обрію. У відповідь на її сльози з магазину вийшов чоловік. Він ніс у руках саме той злостивий блакитно-зелений годинник. В годиннику так само байдуже сипався пісок. Дівчина озирнулася, їй здалося, що хтось обережно поклав руку на її плече. Через затьмарені від сліз очі вона не змогла одразу зрозуміти, хто саме це був. Навколо істоти було променисте сяйво, за спиною яскраво вирізнялися крила, а її біла сукня повільно хиталася від легкого вітру, що віяв з моря. Істота зручно вмостилася поруч, осудливо хитнула головою і наче зазвичай спитала: - Що ти робиш? - Я чекаю на захід сонця, аби потім піти туди – дівчина зачаровано глянула на обрій. - Навіщо тобі це? - Тому що я хочу. Я тут зайва. Мені дуже боляче. Я маю. - Ні, ти тільки хочеш. А що буде потім? - Мабуть, я помру, але тоді я буду щасливою. - Ні, не будеш. Життя й так занадто коротке, аби ще й власноруч вкорочувати собі вік. А щастя... Смерть щастя не приносить, вона його забирає. - Смерть – це лише двері у інший вимір. - А ти впевнена, що там буде краще? - Ні, але я знаю, що гірше, ніж тут, не буде. - А ти впевнена, що тут вже так нестерпно погано? - Так. Мені боляче. Всі мої мрії, все те чи я жила раніше, що було мені важливим, розбилося на дрібні уламки. Той, заради кого я жила, тепер живе заради іншої, а інші, а іншим просто байдуже на мене. - Ти помиляєшся. Це тобі байдуже на інших. Ти закрила для них своє серце, для тих хто справді прагнув допомогти, і вибрала найлегший вихід. Адже завжди легше втекти, ніж залишитися й боротися, спробувати щось змінити, власноруч виправити, зібрати всю свою мужність і відверто подивитися в очі своєму життю, чи хоча б дзеркалу, звичайно для цього потрібно докласти зусиль, а втопитися кожен може. Померти – дуже легко, а от жити – дуже цікаво. Досить дивитися на своє життя з однієї сумнівної, власної точки зору, адже ще має прийти майбутнє і завтра обов’язково буде кращим, ніж учора, але якщо ти помреш ти вже ніколи не дізнаєшся за яким саме провулком на тебе чекало твоє щастя. Ти добровільно від нього відмовишся. Через що? Через якусь мить, що вже пройшла, чи через біль? Що далеко не найтяжчий? Невже це вихід для тебе? Невже це твій вибір? - Але я нікому не потрібна!!! - А ти в усіх питала? Ти потрібна хоча б своїй родині. Але самогубці розуміють це вже надто пізно, коли вже нічого вдіяти не можна. Чому ти думаєш тільки про себе, та свою образу? Могла б для різноманітності подумати про інших. Згадай хоча б свою матір, для якої ти єдина радість у житті. Заради тебе вона собі багато в чому відмовляла, щоб тобі було все найкраще, щоб ти була здорова й щаслива, а ти зараз підеш та втопишся, а коли знайдуть твоє тіло твоя мати за мить посивіє. Вона буде страшенно страждати, багато плакати і біль від якого буде розриватися її серце буде набагато більшим та значнішим, ніж той через який ти хочеш зараз померти. Досить думати лише про себе, спробуй іноді турбуватися й про тих, хто весь час турбується про тебе. Дівчина зітхнула, востаннє глянула на обрій, й пішла собі до дому. Дивна міфічна істота лишилася на берегу милуватися рожевими присмерками, а чоловік, що купив годинник, спіткнувся й впустив його на землю. Годинник впав, блакитно-зелене скло розлетілося на гострі уламки, а золотий пісок розсипався на асфальт. |
| « Пред. | След. » |
|---|
