| Мабуть в нього... |
|
|
| Автор Алина Ходько | |
| 22.05.2007 г. | |
 Мабуть в нього були довгі, холодні пальці. Іноді уві сні, я майже реально відчуваю їхній дотик і кожен раз коли я беру у руки гітару я згадую про нього, я хочу грати, як він, я хочу зрозуміти його, я хочу, аби він просто був живий. Він – це янгол з душею демона у руках, якого гітара.
Він грав заради своїх слухачів, він був з ними відвертим, справжнім, просто собою, це саме те чого бракує багатьом сучасним рок-поп-реп-гот-.... виконавцям, не дивлячись на мільйони, на фанатів і славу, він був одним з нас, навіть більше він був між нас і його смерть це величезна, неможливо жахлива втрата для всіх хто вміє чути, хто чує і хоче бути почутим, а ті глухі, бездарні й недоладні сучасні музики ніколи не зрівняються з ним, за ними не підуть мільйони фанів, вони не здатні змінити життя своїх слухачів, тому що вони їх не поважають, а він нас поважав, тому я поважаю його. Він не ховав свого обличчя, його музика була відображенням його внутрішнього світу, він не боявся відкрити свою душу крізь звичайні, мідні струни, йому було байдуже на тих, хто його не розумів, він грав для таких саме самотніх, зґвалтованих світом, як він, а ті хто не розуміють...., а що вони? Його взагалі дуже рідко розуміли і я впевнена більшість не розуміє зараз. Для більшості ВІН, лише імідж, аби бути крутим, тому вони ніколи його не зрозуміють, адже він ніколи не прагнув бути серед отих безмозких, синтетично зроблених, без власної індивідуальності і думки, серед тих кого він зневажав, він був самотнім і нажаль лише самотній зможе його зрозуміти. Казали, що він переріс своє століття, але він переріс не століття, а людство. Відвертий, талановитий, справжній, абсолютно відданий музиці, але водночас безмежно самотній, наче не звідси, жорстокий, байдужий, ображений на весь світ, з травмованою психікою хлопчик, що так і не подорослішав, але дай нам Боже грати, як цей хлопчик і бути так само сміливими, щоб залишатися собою. Іноді мені здається, якби він був живий, ми б з ним обов’язково зустрілися і мабуть я б його зрозуміла, а він, мабуть лише він, побачив би справжню мене, самотню і беззахисну, хоча можливо ми вже зустрічалися, чи ще зустрінемося, адже він так хотів бути кимось іншим, сподіваюся його мрія здійснилася, він заслуговує на це. Я поважаю його, як музиканта, закохана в нього, як в чоловіка, розумію його, як самітник самітника, і захоплююсь ним, як людиною, а ще мені шкода маленького, самотнього хлопця, яким він насправді завжди був. Він досяг своєї мети, здійснив свою мрію, став ідолом для мільйонів людей, яким подарував сенс жити і сенс померти, й він зробив це лише за допомогою своїх пальців і гітари, а ще через свою відвертість, щирість і повагу до своїх слухачів. Пам’ятайте: він робив це для нас, так само, як ми маємо робити щось для інших, якщо ти залишаєшся собою у будь-яких випадках і мрієш жити у халупі замість палацу, то мабуть у тобі ще залишилися крихти розуму, індивідуальності і таланту, які ще не втонули в пиві, синтетичних гамбургерах і тупих безглуздих TV-шоу, а ще, мабуть, колись ти зможеш стати таким, як він, звичайно, якщо не продаш свою душу і не зрадиш своїх фанів, можливо тебе пам’ятатимуть... Цієї ночі він обов’язково прийде до мене. Ми будемо розмовляти про музику, про недосконалість світу, про життєво важливі помилки, долю, пекло, щастя, про нього й мене й про те що пов’язує нас, не дивлячись на його смерть і моє життя – самотність. Він у моєму серці, у моєму плеері, у моїй уяві і можливо він мій янгол-охоронець, так само, як і для інших своїх фанів. Він справді талановитий музикант і дуже шкода, що він неживий, але він ніколи не буде мертвим. P.S. Присвячується єдиній людині, яка могла б мене зрозуміти, але на жаль він неживий. Для Курта Кобейна. |
| « Пред. | След. » |
|---|
