| Люблю Coca-coly |
|
|
| Автор Алина Ходько | |
| 29.05.2007 г. | |
 21:45, 11 листопадаЯ йду вулицею, п’ю Coca-Colу зі скляної пляшки, поряд зі мною летить час і проходить теплий осінній вечір, навколо ліхтарі, що сяють лише для мене, увесь цей світ, у цю мить належить мені, а мені до нього байдуже. Байдуже, що запізнююся додому, що мене там чекають, що я комусь потрібна і мене хтось кохає, мені байдуже на життя і смерть, на сьогодні й назавтра, на все, що ще дві години тому було для мене важливим, тепер усе втратило сенс, через нього... Дві години тому. Я їхала у трамваї, я знала, що зараз зайде він. Я не знала, як він виглядає, як його звуть, але я точно знала, що він зайде, він стане поряд зі мною і сьогодні я буду належати йому, хоча я його навіть не знаю, але байдуже. Зайшла бабуся. Вона продає газети для пенсіонерів за сорок копійок, їй вже майже сто, в неї яскраво біле волосся, а вона продає дешеві газети у трамваї. Я купила три газети, хоча вони мені не потрібні. Я хотіла залишити їй здачу, але вона відмовилася, подякувала, загадково посміхнулася, наче щось знала..... і я побачила його. Я подивилася у вікно, там йшов він, красивий, у чорній косухі, з довгим волоссям, він зайшов у трамвай, став поряд. Я озирнулася, аби знайти бабусю. Її не було, можливо вона вийшла, а можливо, вона була дуже розумним янголом, сучасним купідоном, який продав мені зустріч з цим хлопцем, за 1 гр. 20 коп... Все ж таки дивні в наш час янголи і не дивно, що в неї було таке яскраво біле волосся, я це одразу помітила.!! Він сів навпроти мене, я чула пісню у його плеері, я бачила колір його очей – сірий..., я дивним чином відчула тепло його рук, хоча він навіть не торкнувся мене, але я наче знала, що скоро він триматиме мою руку у своїй. Я зрозуміла, це він – хлопець, на якого я чекала. Моя зупинка. Я вийшла, він за мною. Я поклала йому руку на плече, він озирнувся. Я посміхнулася, він посміхнувся мені. Ми пішли шукати незнайому вілицю, у незнайомому районі, незнайомі один з одним. З ним було весело. Ми пройшли чотирнадцять кілометрів у неправильному напрямку. Ми йшли повільно, розмовляли про безліч непотрібних дурниць, які чомусь, стали важливими?! Дивно? Він поспішав, у нього була намічена важлива зустріч. Я запізнювалася на концерт, до улюбленої групи, але байдуже. Він пропустив зустріч. Просто подзвонив і сказав : “Я не прийду”, я почула жіночий голос, це була його дівчина, вона почала кричати, він вимкнув телефон. Тепер він не існує для неї, сьогодні він лише мій. Ми пішли шукати клуб, де мав бути концерт, але це вже було неважливо, зустріч вечора вже відбулася, на інше байдуже. Він тримав мою руку, в нього теплі руки. Його жодного разу не вкололи шипи, які так ненавидить Ігор. Ми весь вечір сміялися один з одного, він прочитав мені свій вірш, довго не вірив, що мені п’ятнадцять, потім ми йшли й мовчали, трималися за руки, перехожі дивилися на нас, наче на пару, хоча я знаю його лише півгодини, але чомусь я впевнена, що це востаннє. Ми більше ніколи не зустрінемося. Для нього я залишишуся примарою, що випадково зачепила його, звела з розуму і зникла, як і належить звичайній, вихованій примарі, для мене він залишиться хлопцем, з яким добре, але добре лише сьогодні, в цю хвилину, у цю мить, у цьому незнайомому районі, але завтра будуть інші. Ми знайшли концерт. Ми пішли з нього, щоб гуляти вдвох, насамоті, по пустих алеях, серед напівзламаних ліхтарів. Шкода, що сьогодні не повний місяць, люблю гуляти при повному місяці.... Метро. Вагон кудись поспішає, а я стою понад ним, на мосту, що збудований за часів Радянського Союзу. Цей міст вже бачив таких , як я, але я на ньому вперше, поряд з хлопцем, якого знаю годину. Їде вагон, у ньому їдуть люди, а я дивлюсь на них, ні я вже не дивлюсь, я цілуюся. Я знаю, що я йому подобаюся, що для нього я, наче ковток свіжого повітря, таких, як я, він раніше не зустрічав, звичайно, адже я особлива. Я зроблю так, аби він запам’ятав мене на все своє життя і він пам’ятатиме, я буди снитися йому в ночі і він згадуватиме мене, навіть коли одружиться і матиме дітей, для нього я буду коханням, усього його життя, я знаю, що так буде, хоча він більше ніколи мене не побачить, я зроблю все задля цього. Це романтично, безглуздо, дивно цілуватися з незнайомим хлопцем понад рельсами київського метрополітену, о двадцятій годині вечора, в той час як мала б бути на концерті, якого чекала три тижні, але я впевнена, що я ніколи не пожалкую про цей вечір. Опів на дев’яту, мені пора, я йду. Він провів мене до зупинки, на якій ми познайомилися і чекав поряд зі мною на трамвай. Я не дозволила поцілувати себе на прощання, безглуздо прощатися, якщо не вітався. Він записав мій номер, дав свій, хоча я знала, що більше ніколи йому не напишу, не подзвоню, не відповім, я буду примарою, але номер залишу, номера веселих панків ніколи не будуть зайвими. Прийшов трамвай. Пройшов час. Зараз я біля знайомого магазину, а він залишився там, далеко, на зупинці м. Чернігівська. Між нами тепер прірва у чотири трамвайні зупинки і ніщо в цьому світі не подолає її, навіть той самий трамвай, що за графіком тисячі разів проходить цей маршрут. Він написав мені sms: “Дякую за чудовий вечір, бажаю приємних снів”. Я не відповім. 21:47, 11 листопада От я собі і йду тепер по вулиці з пляшкою Coca-Colu, байдужа до всього світу, нажаль на нього мені також байдуже, він “хлопець цього вечора” – не більше, не менше і вранці я вже не згадаю його імені, наче це був лише сон..... Закінчилася Coca-Cola, залишилася пуста пляшка, я викинула її у величезний смітник, як завжди. Вона продзвеніла на весь район, мабуть, розбилася об інші пляшки. Так само я зробила з тобою. Люблю Coca-Coly. |
| « Пред. | След. » |
|---|
