| Її мрія |
|
|
| Автор Алина Ходько | |
| 19.06.2007 г. | |
 Ось я нарешті приїхала, ледь не заблукала. Великий, просторий будинок, поруч з ним вишневий садок, наче у Шевченківській поемі. У будинку відчинені двері, адже вона завжди чекає на гостей, кожен – їй брат, для кожного – вона сестра, навіть злодії для неї шановні гості і їх обов’язково слід пригостити кавою з печивом. У будинку, як завжди грає музика, ні це вони її грають. Так! Так, я впізнаю її голос. Вона співає нову пісню, одночасно підбираючи акорди на гітарі, не уявляю як вона це робить!
Я обережно постукала у двері, але у відповідь лише нові гітарні акорди, слова пісні, сміх, крики, впізнаю мою Заю!!! З кімнати вийшов маленький хлопчик. - А ви хто? - Я Аліна. А ти? - Я Тарас. Ви мабуть до мами. – малюк радісно посміхнувся, я помітила, у нього не вистачає одного зуба, когось він мені нагадує - Я зараз її покличу. Зачекайте. Мамо!!!!!!!! О!!! Оо!!!! До тебе приїхали.. Раптом замовчали гітари, припинився сміх, все затихло, наче перед бурею. - Хто? Адже я ні на кого не чекаю. - Там жінка у чорному пальто з червоним намистом. Вона сказала її звуть Аліна... - Аліна!!!!!!!!!!!! З кімнати, вибиваючи двері, перекидаючи стільці, розбиваючи вази, вилетіла вона, наче янгол, до болю знайома подруга. Стрибок. І я вже на підлозі між взуттям і чоловічими шкарпетками. - Аліна!!! Аліна!!! Аліна!!! - Я теж рада тебе бачити, але годі верещати!!!! - Аліна!! – За одну мить я вже була у її помаді, рожевого кольору, здається це я їй її подарувала. – Як? Чому не попередила? - Ти майже не змінилася. - Ага! Така ж товста.. - Ні, така ж весела... - Що є, те є.... - Може ти злізеш з мене? - А! Я забула... Я так багато маю тобі розповісти!!! Ти була права!! Все сталося, як ти казала!!! Я тепер його дружина!!! - Кого? Лисіючої волохатої скотини? - Ти не повіриш!! Але він не лисіє!! А як в тебе справи? Я читала твою останню книжку!! А про кого вона? До речі, як там твоє дивне, подружнє життя? Про тебе тільки і пишуть у газетах! А ти й досі вивчаєш чоловіків, наче вид? - Ага. До речі в мене прогрес!! Я навчила його забивати цвяхи!! - Його??? Ніколи б не повірила!!! - Так, я сама в це не вірю... - Я так давно тебе не бачила! Скільки вже? Десять? П’ять? - Ні, лише сім років. - Знаєш мені тебе не вистачало... Пішли у вітальню. Тобі чого? Кави? Чаю? - Чаю без цукру. - Ну розповідай! Я хочу почути все. Я вже навіть не пам’ятаю, коли ми востаннє пили разом чай.... - Відтоді, як ти закінчила універ, я про тебе майже нічого не чула... - Так.. так, якось часу не вистачало.. А потім я одружилася. До речі ти бачила Тараса? - Так, у нього твої очі. - Це на згадку про того, завдяки якому я почала грати. В мене ще донька є. Їй шість. Йому сім. А ти собі таких не хочеш? - Ні, якось потім. Зараз у мене відкриття власного видавництва і кав’ярні. До речі, заходь для тебе все меню безкоштовне... До кімнати увійшов чоловік. Довге, світле волосся, він мені когось нагадує... у одній руці він ніс гітару, в іншій - маленьку дівчинку. - Ти грати збираєшся? Чи лише теревенити будеш? Адже в нас скоро концерт!!! - Не заважай! Іди!! Іди пограй!! Вечеря в холодильнику! Нові струни у другій шухлядці! Ноти в мене на столі! Шкарпетки я тобі випрала! Дітей погодувала! Пісню вигадала! Акорди підібрала! Тож не заважай мені! - Я бачу в тебе все під контролем. - Який контроль?! У будинку безлад, скрізь струни, гітари, мікрофони, шкарпетки і ноти. - У цьому щось є... Я чула про твій концерт. Я ж казала тобі, що ти будеш відомою, твої пісні, наче гімн.. їх скрізь співають... - Та це не я. Це він. А ти? Твої книжки... твій журнал... відкриття твого кафе... навіть твій шлюб все є сенсацією..!! А чому ти вийшла саме за нього? - Його досліджувати весело... - Так, але як ти його цвяхи забивати навчила? - Немає цвяхів – немає сексу. Я сама – це ледь пережила, але результат цього вартий!!! - Я свого шкарпетки збирати не навчу! А секс йому вважай не потрібен, головне – МУЗИКА!!! - Я знала, що саме так і буде. Пам’ятаєш: як все було тоді? Папірці, вірші, безмежні телефонні розмови... нам тоді по вісімнадцять було.. - Так, а потім чомусь все забулося, зникло... знаєш ти майже не змінилася... Але мені тебе справді не вистачало...було якось не так... - Я розумію. Але годі адже зараз я вже поряд. - Пішли у кімнату. Я тобі нову пісню заспіваю – вона про тебе. У кімнаті на дивані лежали двоє. Чоловік і жінка. Вони теж мені когось нагадали, когось з мого минулого.... У кутку сиділи двоє хлопців, майже одного віку. Один – менший, Тарас, а от іншого, з темним волоссям, я не знаю. У кріслі розвалилися троє: Ден, його, вибачте, їхня донька і гітара. Ден вчив малу бринькати. На підлозі лежали чотири електрогітари і дві акустики, дитячий синтезатор, біля вікна стояли барабани, коло яких поважно стояв раритет – чорне піаніно. Я пам’ятаю його, воно ще за часів нашої молодості. На столі лежали ноти і попільниця, на аркушах стояли вже майже пусті чашки з кавою. Можна було здогадатися, що тут відбувалася величезна творча діяльність. Але це не дивно для такої відомої рок-групи!! - Я зараз тобі зіграю... Вона схопила зелену акустику, в народі просто “жабу”. Сіла до Дена на коліна, вдарила по струнам і заспівала майбутній супер хіт. Він, Ден, дивився на неї з повагою, з якимось захопленням, навіть поклонінням. Його очі сяяли і хоч він ніколи не скаже, я бачу, що він кохає її навіть більше за свою гітару. З іншого боку сиділа світла дівчинка, гарна, наче лялька, в неї теж були зелені очі, але схожа вона більш на батька. На підлозі всівся Тарас, аби послухати, як співає мама. Так, це саме те до чого вона прагнула. За що боролася, що судилося їй долею, її родина, її коханий Ден, її найкращі друзі, її талановиті, зеленоокі діти – це її щастя. А мені час до дому до мого щастя, до недописаної книги і отого егоїстичного придурка.
* *** *
Посеред дивану розвалилися дві гарненькі подруги.- Аліна, а що буде через сім років? - Ти будеш дружиною Дена, будеш жити з ним у великому будинку, з вишневим садочком, як у Шевченківській поемі, в тебе буде хлопчик і дівчинка, а ще безліч дорогих гітар. І ти обов’язково будеш відомою. - Ні, не жартуй, це неможливо..... |
| « Пред. | След. » |
|---|
