| Знайдеш знову |
|
|
| Автор Алина Ходько | |
| 03.07.2007 г. | |
 Безмежне, незрозуміле бажання йти далі. Не зупиняючись дертися вгору, не озираючись на минуле, на друзів, на перехожих. Дертися вгору проти веління долі, навіть якщо гори не має, дертися на неї, робити все можливе й неможливе, тільки не зупинятися.
Вже прожите життя, відчуте кохання, виплакані сльози, написані вірші і вірші забуті, всі мої мрії й страхи вже здійснилися, всі щасливі миті вже пройшли, й гарячі вуста вже остигли, й найголовніше ти вже прийшов у моє життя, й найжахливіше – ти вже пішов з нього. Пройшов повз мене наче наша ніч, потонув у згадках минулого, у вже давно сказаних словах, назавжди помер у сучасності і навіки живий у моєму серці. Чому ж я маю йти далі? Адже сенсу життя більше немає. Я отримала все чого жадала і немає в мене більше мрій. Але я все одно йду далі, не зупиняючись, йду босоніж по гострому камінню, залишаючи на ньому власну червону кров, і немає кому витерти її з моїх ніг, зрадили найкращі друзі, забули вороги і вже давно мене не помічають перехожі. Нестерпний, жахливий біль, судомить ноги, але я йду. Я й раніше йшла по камінню, йшла так само залишаючи кров, але я не відчувала болю, тому що поряд зі мною був ти. Зі своєю посмішкою, сильними руками, сяючими очима. Від твого погляду зникав біль, наче від сильнодіючого знеболювального. Ти був першим, вражаючим, надлюдським коханням, зі своїм безмежним почуттям гордості, зі своїм власним, незалежним від інших світом, у який ти дозволив мені зайти, хоч на мить, але зайти, відчути твої почуття, пожити твоїм захоплюючим життям, ти дозволив дивитися у твої очі, так близько, що я тонула у твоїх зіницях. Ти просто був, а тепер тебе немає. Коли ставало нестерпно важко, я йшла до тебе, сідала під твоїми дверима, й довго дивилася у вікно. Ти завжди відкривав двері, хоч я й не дзвонила, наче відчував моє серце, приносив чай і сідав поряд біля своїх дверей. Ми сиділи довго, мовчали, пили чай, ти тримав мою руку у своїй... Твої сусіди боялися, вважали мене дивною, а ти називав мене особливою і твоєю... Різкий біль у грудях. Солоні сльози з очей. Я прийшла до твоїх дверей, але ти не відчинив їх для мене. Я прийшла наступного дня і знову тиша. Могильна тиша за дверима, де завжди грав рок і бринчали гітари, тиша, що забрала тебе у небуття, забрала від мене, навіть не попередивши. І от я знову йду вгору. По тій самій дорозі, по тому ж камінню. Я йду не озираючись униз, аби не впасти від страху, я боюся висоти. Я боюся впасти, тому що ніхто не подасть мені руку, ні для кого я не існую. Я спотикаюся, падаю, розбиваю коліна до крові. Я підіймаюся і знову йду вперед. Я залишила для тебе слід власної крові на гострому камінні в надії на те, що по ньому ти знайдеш мене знову. |
| « Пред. | След. » |
|---|
